Вчителька Віра Карасьова розповідає, чому вона любить читання, яку роль відіграють у її житті книжки, та чому її син не йде її шляхом. Віра Карасьова вчителька Читаю по 400-500 сторінок другий день. Навіщо? От що б там не казали про корисність читання - але дуже і дуже часто це банальна втеча від власної реальності. Ну ок - таке собі замкнене коло: колись ти починаєш читати, потім завдяки цьому тобі вдається сприймати реальність на кілька метрів ширшою; а там дофіга "іншого", незвичного, аж занадто дофіга, - тому знову втікаєш в книжки; наче втік, але протягом цієї втечі бульбашка сприйняття розтягнулася ще на десяток метрів, ти повертаєшся у світ і думаєш собі "йоооооой.". Потім щось робиш; звикаєш до цього розширеного всесвіту. В якийсь момент кажеш "та нуууу!!" і знову втікаєш. Питання, чи пощастить настільки, щоб десь там на чергових ітераціях циклу тобі зустрічалися правильні люди і книги. Люди, що допоможуть розуміти книжки, і книжки, що допоможуть розуміти людей. Зрозуміла найважливішу перевагу читання перед іншими видами розваг/відпочинку/розвитку. Жоден з них не вміє так конструювати людину, як книга. Ми не просто бачимо, як у кіно. Ми чуємо думки. Іноді навіть більше - чуємо думки багатьох. Скажу банальне - письменник створює світ, у який ми поринаємо. Кіно/відеоігри/музика/що там ще можуть наблизитися до реалістичності. Стопятсот-Д - ну а чого би власне і ні. От тільки комп'ютер/кінокадр/музичний фрагмент не здатен генерувати людські особистості (поки що?). І генерувати умови, у яких ми би занурювалися не просто у картинку, а у досвід автора і не тільки. А от книжка може. Не через якусь супер-крутизну чи унікальність, аж ніяк. Лише через те, що користується тим же методом кодування інформації, що і людина. Природнім методом. Словом. Ми називаємо світ словом, не піснею чи малюнком (принаймні, подавляюча більшість). Навіть ті, хто співають і малюють - окрім того ще і розмовляють. Якщо дитина сперше малювала - то це її природня мова; малюнки їй говоритимуть більше, ніж книжки, бо говоритимуть її рідною мовою. Тому мій син і не читає( - для нього рідна мова це мова відеокартинки, і йому буде важче, бо ж наші очі не принадні для транслювання назовні придуманих кадрів). Моя мова - слова. Якось вже так вийшло. Тому мій світ с кожним разом все ширший і ширший; лякає цією широтою; змушує знову втікати в книжки. А позаяк книжки за великим рахунком хороші, то з кожним поверненням знову доводиться бачити більше. Тож шукайте свою мову. Ту, що покаже вам найкраще, яким світ є поза нашими концепціями і стереотипами. Покаже "речі, якими вони є". Опубліковано з дозволу автора. Автор - вчителька Віра Карасьова https://www.facebook.com/ViraKarasjova/